Село ПЕЧАНІВКА

Романівського району Житомирської області

входить до складу Печанівської сільської ради.

До цієї ж сільської ради входить село Паволочка.

Назва села та її походження.

Про походження села Печанівки та його назви так писав місцевий піп в 1897 році: « Початок заселень Печанівки відноситься до 1760 року, до цього часу на місці села був дрімучий ліс при незначних полянах. В цьому лісі, за переказами, жив пасічник (лісник) і вважався багатим мужиком. Провідали злі люди про добро пасічника, напали на нього, піддали його різним мукам, щоб заставити його віддати гроші, і спалили його на вогні… З того часу цей хутір стали звати «хутір Печеного» або «Печений хутір». До 1871 року (до прокладання залізниці) в усіх документах писалося «Печеновка» («Печенівка»), а потім для благозвучності стали писати «Печановка» («Печанівка»). (Житомирський архів «Церковно-приходская летопись Свято-Михайловской церкви с. Печановка, Новоград -Волынского уезда, Волынской губернии, заведенной 1897 года, месяца ноября, 22 дня», инв.№ 207, стр.2)

В середині 18 століття на території села Печанівка був густий віковий ліс. Декілька дерев ясену, бересту того лісу росли на території села майже до кінця 20 століття. Через ліс проходили дороги – просіки з с. Гордіївка до містечка Миропіль і з села Камінь до сіл Привітів і Стара Чортория, на місці села Печанівка ці дороги перехрещувалися.

Важливі історичні події.

Землі села Печанівка і навколишніх сіл належали до володінь польського вельможі – князя Януша Сонгушко, а пізніше (з 1761 до 1781 року) земля «урочища Печеного» в кількості 600 десятин була передана одному з прислуг князя шляхтичу Яну Краєвському.

Шляхтич Ян Краєвський оселився в Печанівці, «переманив» до себе декілька селян з Полонного, а в 1771 році побудував невелику дерев’яну церкву. Далі землі села Печанівки переходили по спадковості та по оренді від одного пана-шляхтича до іншого. Про становище селян – кріпаків так розповідається у вищезгаданому літописі: «… Та пам’ятне селянам перебування пана Бортошевіцького в Печанівці і не скоро згладиться пам'ять про цей час. За шість років (1831 – 1837 рр.) народ був доведений до того, що позбувся одежі, скотини, хліба, здоров’я. Непомірні вимоги Бортошевіцькогодо роботи і найжорстокіші покарання за найменшу непослушність довели народ до жалюгідного стану. Від чоловіків тоді вимагалося 120 днів панщини на фільварку, 50 днів караулу там же, 12 днів добової сторожі там же і стільки ж днів (12) « суточного пахольства» в корчмі … єврея». Повинності були жахливі для одинокого господаря. І жінок, як і чоловіків, виганяли на фільварок на роботу щоденно; до того ж робота жінок поповнювалася ще на дому пряжею ниток, збиранням жолудів, грибів, ягід, тмину, курей, яєць.

Пані (бариня) при прийманні цих речей мала особливу міру для яєць, а курей оцінювала ощупуванням. За найменшу непослушність винуватих піддавали самим жорстоким катуванням, не тільки від барської палиці, а й від нагайок економа і прикажчика. За повільну ходу, лишню хвилину при вживанні їжі, неприємний погляд, усмішку, голос, мовчання – за все це щедро відпускались стусани і побої. І такими мірами народ був доведений до такої ісправності, що бувало роботи починали опівночі, як того захоче барин. Якщо опівночі прикажчик або осавул заставали кого-небудь з людей вдома, зразу ж тягли таких за чуби в двір і тут били по спині безжалісно…»

« Народ в приході досить бідний, живе переважно від заробітків, але гордий, самовольний, особливо високо ставить себе як общину, «громада, мовляв, великий чоловік (людина)» (Житомирський архів «Церковно-приходская летопись Свято-Михайловской церкви с. Печановка, Новоград -Волынского уезда, Волынской губернии, заведенной 1897 года, месяца ноября, 22 дня», стр. 37 )

Після скасування кріпацтва і розвитку капіталістичних відносин значні зміни відбулися і в житті селян села Печанівка. Головне заняття печанівських селян – землеробство. Але більшість з них безземельні або мають лише трішки огородньої землі. І ті, і другі намагаються знайти роботу на стороні. Дехто займається ткацтвом, тчуть полотно, ряднину на мішки, деякі столярують; інші, особливо молоді, ходять на вокзал вантажити дрова, розвантажувати вагони. Влітку працюють спочатку на своєму полі, а потім ідуть на поміщика робити «за сніп», за 9-й, 10-й і навіть за 12-й сніп… Середній «наділ» на сім’ю дивовижно убогий – 1,5 десятин.

Ось такі жахливі картини з життя селян за часів кріпацтва. Обривки, написані рукою сучасника, попа, далекого від симпатії до селян, до їх боротьби з деспотами- панами.

Кількість сіл, що входили до Печанівського приходу, мінялася. Довгий час до цього приходу належали села Гордіївка, Паволочка, Химрич і сама Печанівка. Показовими є роки кріпацтва і свавілля пана – шляхтича Бортошевицького (1832 – 1841рр.), в ці роки смертність перевищувала народжуваність.

 Наводимо дані з Житомирського архіву («Церковно-приходская летопись Свято-Михайловской церкви с. Печановка, Новоград -Волынского уезда, Волынской губернии, заведенной 1897 года, месяца ноября, 22 дня», инв.№ 207, стр.36)

Загальна кількість населення ( той же літопис)

Прокладання залізниці значно вплинуло на ріст села Печанівка і на піднесення його культурного рівня. Жителі села стали спілкуватися з приїжджими пасажирами, залізничниками, людьми освіченими та культурними. Насип на залізниці насипали вручну. Тяжка то була праця, йшли на будівництво бідні селяни  з навколишніх сіл, приїздили навіть з Білорусії.

Село стало швидко зростати: «на  1 січня 1899 року село Печанівка Полонської  волості мало 31 двір і 410 жителів». «На 1 січня 1906 року село Печанівка Ново - Чорторийської волості: дворів 119, жителів 1593»

Як видно з цих даних село Печанівка зросло майже в 3 рази. Це пояснюється посиленим залізничним будівництвом: поворотне депо (з поворотним кругом), водокачка, будинки для паровозних і вагонних бригад та для різних служб. Але більшість селян залишаються безземельними: з 700 десятин землі, що належали до села Печанівки, тільки 300 належали селянам. Аграрне питання було головним питанням революційних подій 1905 – 1907 років. І не минули ці події село Печанівку. В літку 1095 року селяни  Печанівки та навколишніх сіл зібралися на великий схід, на якому вимагали розподілу поміщицької землі поміщиці Наталії  Уварової, якій належало 3 275 десятин землі навколишніх сіл. І селяни повстали, спалили поміщицькі комори, конюшні, скирди. Будинок не був спалений і господарство не було пограбоване. 30 чоловік було арештовано і вивезено в Новоград – Волинську тюрму. Через відсутність прямих доказів (проти селян ніхто не хотів свідчити) та через побоювання нового повстання і помсти, всі 30 чоловік ув’язнених були випущені на волю. Одночасно відбувся страйк залізничників, його організатором був телеграфіст Літінський Григорій Олександрович.

Після Столипінської реформи вихід селян з общини призвів до різкого розмежування на селян безземельних і батраків та на заможних селян – куркулів; класова боротьба ще більше загострилася: серед селян поширювалися революційні ідеї повалення самодержавства і влади поміщиків.

Перша світова війна лягла важким тягарем на плечі селян, дорослі чоловіки пішли на фронт, в селі залишилися жінки, діти та старі. Сільське господарство занепадало, поля не оброблялися, жили впроголодь. З кожним роком ставало все гірше. Незадоволення грабіжницькою війною було загальне, ненависть до самодержавства і влади поміщиків була масовою, глибокою.

Солдати, вихідці села Печанівка, час від часу приходили на кілька днів додому, привозили вісті з фронту, агітували проти війни. Так, наприклад, Прокопчук Василь Семенович працював на фронті лікарем, часто супроводжував поранених по залізниці через свою станцію. Це давало йому можливість часто бувати вдома, привозити нелегальну літературу, вести агітацію проти війни та її винуватців. Агітацією в селі Печанівка займалися Полончук Матвій Трохимович та Літінський Григорій Олександрович.

Лютневу революцію населення Печанівки зустріло радісно, з надією на краще майбутнє. Але, не дочекавшись вирішення болючого земельного питання, селяни самовільно займали панські пустирі, випасали худобу на панській землі, таємно брали солому з панських скирд, рубали ліс. Лише з перемогою Жовтневої революції життя на селі стало покращуватись.

Розпочалася громадянська війна. Багато жителів села пішли на фронт. У 1920 році в село увійшли польські війська, активістам прийшлося переховуватись. Проте під ударами Першої Кінної Армії поляки змушені були відступити. Залишаючи село, польські вояки запалили на станції склад боєприпасів, це призвело до руйнування залізничної колії і частини будинків.

Громадянська війна нанесла великих руйнувань селу і станції. Частина населення, що в мирний час охоче селились в Печанівці, в роки війни змушені були покинути свої оселі і переїхати в сусідні села. Село значно зменшилось: в 1919 – 1920 рр. в Печанівці було лише 52 двори.

Після вигнання з України польських і німецьких загарбників, в селі Печанівка відновилася Радянська влада. Був створений комітет незаможних селян (комнезам), обрана на загальних зборах сільська Рада. Першим головою комнезаму був Дмитрук Павло Степанович, згодом він стає головою сільради, а головою комнезаму стає Туз Харитон Юхимович. Для надання медичної допомоги населенню в 1919 році при станції було відкрито медпункт, у 1921 році було відкрито першу хату -читальню, в ній організовано першу сільську  бібліотеку. В 1922 році при станції, в приміщенні депо, було відкрито просторий клуб, в ньому почали працювати самодіяльні гуртки.

Село стрімко зростало: в 1924 році було уже 186 дворів, виникали нові вулиці, створювалися різні господарчі і заготівельні організації, склади. У 1921 році при станції Печанівка виник приймальний пункт «Союзхліб», який займався закупівлею і прийманням зерна від селян. В 1927 році був організований пункт по закупівлі і реалізації фруктів і овочів, згодом він був перейменований в «Мосторг» і займався закупівлею і відгрузкою фруктів і овочів для м. Москви. «Мосторг» проіснував до 1941 року.

Починаючи з 1927 року кількість населення Печанівки почала зменшуватись в зв’язку з тим, що значна кількість молодих людей виїздила в міста, на виробництво, на будівництво фабрик, заводів, шахт за І п’ятирічним планом.  В 1933 році була проведена повна колективізація села, розпочалося піднесення сільського господарства на основі механізації

З початком Великої Вітчизняної війни все доросле населення було мобілізоване на фронт. Багато місцевих жителів приймали участь у боях на річці Случ. Фашисти бомбили станцію 29, 30 червня і 3 липня 1941 року. 5 липня ввечері фашисти увійшли в село. Колгосп був розграбований і зруйнований: худобу різали і відправляли на постачання фашистської армії, майно нищили. Люди залишилися ні з чим. Німці знущалися з людей, карали смертю за найменшу провинність. Так, на пероні було повішено машиніста за якусь несправність паровоза. За те, що під Шепетівкою була зірвана партизанами залізнична колія, на станції Печанівка фашисти розстріляли більше 100 чоловік (молодих хлопців і дівчат) з ешелонів які стояли на станції.

На тимчасово окупованій фашистами території розпочалась всенародна партизанська війна. Вже восени 1941 року німці змушені були встановити військову охорону залізничної колії. Серед партизан було багато учнів Печанівської середньої школи. Особливо відзначились Олексійчук Григорій  та Барчук Іван.

3 січня 1944 року село Печанівка було звільнене від фашистів військами І Українського Фронту.